22.03.2008

«Мертва зірка» змінила життя Івана Омелянчика

113422m
У бізнес із автоперевезень і логістики Іван Омелянчик потрапив випадково. До того він професійно займався спортом. Грав у команді «Вінницькі вовки» в американський футбол Інколи життя змушує людину приймати неординарні рішення, йти проти натовпу і плисти проти течії. Саме завдяки таким моментам формується характер людини та її ставлення до світу. Зараз Іван Омелянчик працює директором представництва великої транспортної компанії «Делівері Україна». Але розпочинав він свій шлях як професійний спортсмен. – Іване, як так сталося, що ви зі спорту переключилися на таку віддалену сферу, як транспортні перевезення? – Це дуже довга історія. Як кажуть, життя інколи непередбачуване, але цим воно й цікаве. Цю історію треба починати із самого початку. – Ну, тоді й почнемо. Яка у вас освіта? – Я закінчив Вінницький педагогічний університет, факультет фізичної культури і спорту. Зараз закінчую Вінницький торгово-економічний інститут КНТЕУ. Фах – державні фінанси. – Коли вчилися в педуніверситеті, яким видом спору займалися? – Легкою атлетикою. Показував пристойні результати. Став кандидатом у майстри спорту. Але потім відчув необхідність щось змінити у спорті. Це, напевно, було пов’язано з тим, що не бачив перспектив у цьому виді… – І тоді ви вирішили зайнятись іншим видом… – Приблизно так, але не все так просто. Спочатку були довгі внутрішні пошуки. А потім випадково друг сказав, що створюється команда з американського футболу «Вінницькі вовки»… Я вирішив спробувати. – І одразу ж зрозуміли, що це ваш спорт? – Зовсім ні! Після першого тренування я сказав собі: це було моє перше і останнє тренування. Але потім пішов ще і ще… – Американський футбол – не вельми популярний вид спорту в Україні, що ж вас у ньому привабило? – Спочатку я думав, що сенс гри полягає в тому, щоб якомога сильніше когось ударити. А потім зрозумів, що в цій командні грі треба мати добру фізичну підготовку, чітке стратегічне мислення, відчуття дій команди. Це й привернуло увагу. Ми були тоді дуже молоді. Для нас було важливо якомога більше грати. І ми добивалися успіхів, були неодноразовими переможцями українських чемпіонатів. Але просто тоді ніхто не займався цим серйозно, не намагався поставити цей спорт і команду на високу основу. Саме це і змусило поїхати до Італії. Там грав у команді «Неаполі Бріганті». – Добивалися успіху на італійських полях? – Програв там кілька місяців, і от на одній грі до мене застосували дуже жорсткий прийом. Він у професіоналів зветься «мертва зірка». Розтрощили ребра. Відчуття було не з приємних. Кілька місяців лікувався. Потім, коли рани загоїлися, став думати, що ж робити далі. І ось тут один знайомий запропонував роботу на фірмі з автоперевезень. Там я адміністрував перевезення вантажів. – Зі спортом «зав’язали» остаточно? – Із професійним – так. Зараз займаюся кікбоксингом. Але це для себе. Хоча кілька місяців тому в Харкові виграв одні важливі змагання. – Як жилося в Італії? – Я часто згадую той період. Завдяки йому змінилися мої погляди на життя. І головне – я зустрів так своє кохання, мою дружину Надію. – Вона українка? Там працювала? – Вона сама родом із Коломиї Івано-Франківської області. Під Неаполем є місто Салерно, там живе її тітка. А Надія вчилася в італійському коледжі дизайну. – А хто вас познайомив? Мабуть, була якась романтична історія? – Той самий приятель, що запропонував мені роботу. Він колись жив у Салерно. Він і розповів: «Є одна дівчина з України. Вона дуже добра і хороша, але неприступна». І от ми вирішили поїхати у Салерно. Там взяли у тітки Надіїн телефон, поговорив я з нею… Ну а потім, через деякий час, у нас зав’язалися стосунки. – Чи не було такої думки: залишитися в Італії? – Ви знаєте, у мене ні. А от Надія казала: «Давай залишимося. Тут і порядку більше, і країна цікава». Але коли наші стосунки стали дуже серйозними, я задумався: чого ми тут досягнемо? Ким будуть наші діти? Чорноробами? Тому я й умовив Надію їхати назад у Вінницю. – І тут усе довелося починати спочатку?.. – Ну, не зовсім. Знайшов старі зв’язки і влаштувався працювати на одну транспортну фірму. Але мені там не подобались умови. Шукав щось ліпше. І от одного разу пізно ввечері зателефонував однокласник і сказав, що одна всеукраїнська транспортна фірма шукає директора представництва у Вінниці. Але роботу треба буде розпочинати з нуля. Я погодився. Поїхав у Донецьк: там штаб-квартира компанії. Як не дивно, мене там добре зустріли, дали зелене світло, а за кілька тижнів ми відкрили представництво у Вінниці. Зараз уже досягли того рівня, коли імідж працює на компанію. – До речі, зараз мусуються розмови про будівництво на території області кількох транспортних коридорів і логістичного центру. Як у вашому професійному середовищі оцінюють це? – Безумовно, життя вимагає нових транспортних магістралей, нових підходів до адміністрування перевезень. Колись, за радянських часів, та й у перші роки незалежності логістика як вид діяльності була дуже консервативна. За умов, коли ні перевізник, ні клієнти не зацікавлені в економічній ефективності перевезень, не могло бути по-іншому. Але зараз світ змінився. Змінились наші погляди на життя. Не те, щоб вони стали більш європейськими, а просто люди почали озиратися навкруги, дивитися, що робиться у світі. Тому і перевізники, і клієнти прагнуть зробити так, щоб перевезення були максимально вигідними. Перевізники – і українські, і міжнародні компанії – зацікавлені у нових транспортних коридорах. А от чи вдасться ці прагнення довести до логічного фіналу – подивимось. – Життя – це не тільки робота. Що вас стимулює в повсякденні? – Це перш за все сім’я. Від решти хобі зараз відмовився. Залишився тільки спорт на любительському рівні. У нас із дружиною маленька дочка Світланка, це займає багато часу. Але я загалом задоволений плином життя. – Ви були у незвичайних та екстремальних ситуаціях. Чи зробили ви для себе якийсь головний висновок? – Я зрозумів чітко: найкраще місце у світі – це Україна і Вінниця. Саме тут є перспективи для життя. – А чи є людина, яка стала для вас взірцем? – Так, це мій батько Микола Іванович. Колись він керував ансамблем «Веселка». Тоді цей колектив отримав звання народного. Але кілька років тому в батька стало погано із зором і зараз він викладає музику у коледжі мистецтв. У нього є такі риси, яких мені хотілося б набути. Він надзвичайно цільна та вольова натура, коли ставить мету, завжди її досягає. Я ж, так би мовити, люблю ставити на кілька чисел… тоді ймовірність виграшу більша. – Ви тільки-но сказали про мету. А якою має бути, на ваш погляд, мета у житті? – Дуже високою. Чим вища планка, тим більше є до чого прагнути. Мрії у людини можуть збуватися і не збуватися. Але мети людина має досягати.

Джерело: vn.20minut.ua

Схожі записи

УЛАФ. Дивизион В. «Волки» на выезде победили «Славян»

УЛАФ. Дивизион В. «Волки» на выезде победили «Славян»

05.06.2016
«Волки» приехали без значительной части основных игроков, но, тем не менее, сумели добыть победу. 1 2 3 4 Итог Славяне 0 0 6 6 12 Волки 8 12 8 8 36 «Как и ожидалось, игра была тяжелая. Всегда ...
Читати далі
Спортивний клуб “Вінницькі Вовки”

Спортивний клуб “Вінницькі Вовки”

30.09.2015
“Вінницькі Вовки” існують з 1996 року. За час свого існування команда займала призові місця в чемпіонатах України. В даний час в клубі є секції : доросла чоловіча, жіноча ...
Читати далі
Остання гра «Вінницькиx Вовків» у сезоні

Остання гра «Вінницькиx Вовків» у сезоні

10.11.2011
У суботу, 12 листопада, на стадіоні парку імені Горького о 13.00 відбудеться гра з американського футболу між «Вінницькими Вовками» та збірною Житомира і Хмельницького. Вхід вільний На грі можна ...
Читати далі