Дехто з них грає в американський футбол вже понад двадцять років – із самого дитинства.
Клуб, що починався як ініціатива кількох вінницьких спортсменів, переживав періоди повного занепаду і швидкого розвитку.

Зараз “Вінницькі вовки” – це чотири види спорту, понад 150 людей і десятки нагород. Але на цьому вони зупинятися не збираються.

Спортивний клуб “Вінницькі вовки” в багатьох вінничан асоціюється з американським футболом. Власне, з цього виду спорту, а також з флаг-футболу, він і починався. Але клуб є саме клубом, тому що об’єднує в собі різних людей, різні види спорту (так чи інакше пов’язані з американським континентом) і постійно працює над тим, щоб системно розвиватись і покращуватись.

Сьогодні на Vежі – історія “Вінницьких вовків”: від першої команди, що грала ще в 90-х, і до наших днів.

“Вовки” з яких все починалось 

Перша у Вінниці команда з американського футболу під назвою “Вінницькі вовки” була заснована в 1996 році Олегом Фіміним та Ігорем Авдєєвим.

Фімін, вінницький легкоатлет, свого часу їздив до США на змагання, де побачив як грають в американський футбол. Гра йому одразу сподобалась, а дізнавшись, що в Україні теж є декілька команд, вирішив заснувати команду у Вінниці. Він знайшов кількох однодумців, колишніх спортсменів з педагогічного університету, і вони разом почали набирати команду: легкоатлетів, борців тощо. Невдовзі їм вдалось знайти необхідне екіпірування за кордоном і команда почала влаштовувати свої перші матчі.

Протягом наступних років команда посідала друге і треті місця на різноманітних чемпіонатах на рівні країни. До прикладу, в 1998 році “Вовки” вибороли друге місце на Зимовому чемпіонаті України.

– В п’ятому класі я познайомився зі своїм кращим другом Олександром Білоконем. Він переїхав з іншого міста. Якось він каже: “Я чув, що у вас тут у Вінниці є американський футбол. Пішли на матч”. Я взагалі не знав що це таке. Ми пішли на матч, який відбувався на старому стадіоні в парку, і для нас це було щось.

“Вовки” тоді грали проти кишинівських “Варварів”, здається. Це просто вау! Здорові дядьки в формі, вони б’ються, кидаються м’ячем… Незрозуміло що відбувається на тому полі. І це було щось таке, ніби ти зустрівся з чимось великим, глобальним і класним, – розповідає віцепрезидент клубу і гравець дорослої команди Євген Хомин.      

Після матчу хлопці побігли брати автографи в гравців і запитали чи немає у Вінниці дитячої секції. Їм відповіли, що секція формується. Приблизно через рік один з гравців став учителем фізкультури в школі Євгена і хлопці знову запитали про дитячу секцію. Тоді вона вже існувала і команда саме набирала дітей на флаг-футбол.

Євген і Олександр встигли побути “вовченятами” декілька років – в 2002 році команда припинила своє існування.

– Тоді футбол просто зник, його не стало ніде. Зникло фінансування, деякі спортсмени подорослішали і пішли працювати. Взагалі, аматорський американський футбол в Україні розвивається хвилями: є підйоми на хвилі ентузіазму, а є періоди спаду. Тоді всі команди позакривались, почались розслідування, тому що тогочасні функціонери Федерації американського футболу почали робити різні неприємні речі. Наприклад, вивозити людей в США під виглядом американських футболістів.

Могла поїхати збірна в складі 60 людей, умовно кажучи, а поверталось десь 15. Через це підтримка з боку США теж припинилась. Ми закінчили школу, пішли в університети, іноді збирались покидати м’яч з колишніми гравцями, але не більше, – розповідає Євген. 

Новий початок

В 2005 році було створено Федерацію американського футболу України. Євген Хомин та інші колишні “вовченята” на той час навчались в університеті. Наступного року з ними зв’язався їхній колишній тренер. Він розповів, що на рівні країни влаштовують чемпіонат з флаг-футболу і що в ньому можна взяти участь. Так було зібрано колишніх гравців дитячої секції з флаг-футболу та кількох колишніх “вовків”. На чемпіонаті вінницькі спортсмени посіли друге місце з шести.

– Ми так подумали, що вийшло досить непогано, можна тренуватись. Наступного року взяли участь у ще одному чемпіонаті з флаг-футболу. А ще через рік почали організовуватись змагання з американського футболу. Команди побачили, що є Федерація і почали щось робити, – пригадує Євген. 

Аби грати вже безпосередньо в американський футбол вінничанам потрібне було екіпірування. Але, у зв’язку з тим, що протягом першої половини 2000-х в Україні грали переважно в флаг-футбол, спорядження було важко знайти. Зрештою, його вдалось знайти в Ужгороді – тамтешня команда перестала існувати.

– Коли ми відновлювали команду, перед нами постало питання: як називатись? Ми перебирали різні варіанти: “Титани”, “Гладіатори” і все таке пафосне й круте. Але потім ми подумали, що чому б не назватись “Вовками”? Частина з нас в дитинстві грала за “Вовків”, ми були “вовченятами”, ми звідти вийшли, вони нас виховали і вони ж принесли сюди американський футбол, – каже Євген. 

В 2008 році “Вовки” посіли перше місце в турнірі південно-західного дивізіону з флаг-футболу. Проте, з американським футболом справи йшли не так добре.

– До першої перемоги ми йшли дуже довго, роки три-чотири, – пригадує Євген. – Весь час колупали цю скелю, а потім в Другій лізі ми виграли у одеських “Піратів”.

Це було щось неймовірне. І ми тоді зрозуміли, що причина програшів досить проста – це відсутність інформації. На той час у нас не було тренерів з США, не було людей, які б добре знали американський футбол. Вся інформація, яка була в першої команди разом з нею зникла. Не було передачі досвіду. Ми вчились по ютубу і це було дуже страшно. Витратили купу часу на непотрібні речі, озираючись назад, розумієш, що тих п’ять-сім років можна було пройти за один, маючи правильного тренера.  

“Нам потрібен американець” або як Дейл Хеффрон змінив “Вовків” 

Дейл Хеффрон почав грати в американський футбол в дитинстві в штаті Міннесота. Тоді йому було всього лише вісім років. Кар’єру гравця він завершив у 29 років, вже у Каліфорнії. “День, коли я перестав грати – це день, коли я став футбольним тренером”, – розповідає Дейл.

Він розпочав свою тренерську кар’єру в одній зі шкільних футбольних команд в Каліфорнії. За кілька років почав тренувати команду коледжу, а згодом відправився до Європи. Він вже бував тут раніше, проте через “залізну завісу” СРСР не зміг відвідати багато країн, які його цікавили. Цього разу “країни рад” вже не існувало, тому Дейл багато мандрував і багато тренував. Так він працював з командами з американського футболу в Фінляндії, Чехії, Польщі, Німеччині.

– Я зв’язався з керівництвом “Вовків” у 2015 році через Інтернет. Тоді я приїхав на тиждень допомогти їм з тренувальним табором і залишився на три місяці. Дуже люблю і Вінницю і Україну, – каже Дейл. 

Тоді, в 2015-му тренер був змушений повернутись до Німеччини через проблеми зі здоров’ям. Нещодавно він повернувся на посаду головного тренера “Вовків”. “Я був готовий до нових пригод, тому вирішив повернутись до місця, де мені подобаються люди, подобається команда”, – пояснює Хеффрон.

–  З приїздом Дейла ми усвідомили, що купа років коту під хвіст. Гра, насправді, дуже складна. Ми всім брешемо, що це легко і просто, але це легко дивитись, а не грати. Все це контролювати і стежити за всім будучи тренером важко, має бути розвинута мультизадачність. Тренер бачить кожного гравця, бачить хто де налажав, а хто зробив усе правильно. Я можу стежити за двома, ну за трьома, а він за дев’ятьма-одинадцятьма дивиться. Він знає куди дивитись, це досвід, – ділиться думками Євген Хомин. 

Саме Дейл Хеффрон пояснив “Вовкам”, що клуб не повинен працювати тільки з одним видом спорту і тільки з дорослими спортсменами.

Поява перших “вовчиць”        

В 2013 році “Вовки” посіли друге місце в Чемпіонаті України з американського футболу (Перша ліга). Фінальний матч відбувався у Вінниці, тому команда вирішила влаштувати справжнє шоу. Зокрема, вони запросили акробаток і танцівниць і створили з них команду підтримки на час матчу.

– Тоді ми зрозуміли, що це круто і почали шукати чирлідерів у Вінниці, але нікого не було. Згодом до нас зателефонували дівчата з ВДПУ і сказали, що хотіли би бути нашими чирлідерками, – пригадує Євген. 

Так з’явилась вінницька команда з чирлідингу “Wolves Cheerleaders”. Наразі в структурі клубу вже є цілих чотири команди з чирлідингу: U9, U13, U16 та доросла команда.

Настя і Яна, які виступають в юніорській команді U16, потрапили до клубу ще три роки тому.

– До нас в школу прийшов тренер “Вовків”, він пропонував хлопцям грати в команді. Він також сказав, що є група підтримки. Ми з Настею, звісно, одразу захотіли там виступати, бо це була наша мрія, – розповідає Яна. 

– Щоб стати чирлідеркою потрібно підтримувати себе в формі, під час виступу стежити за своєю манерою і харизмою. Потрібно віддаватись на повну, навіть на тренуванні. Адже, якщо ти викладаєшся на повну під час тренування, то на чемпіонаті тим паче добре виступиш, – додає Настя. 

Незважаючи на те, що дівчата дуже люблять чирлідинг, вони хочуть ще спробувати себе в флаг-футболі. Жіночий флаг-футбол в клубі “Вінницькі вовки” з’явився приблизно в один час з чирлідингом.

– Це колишні баскетболістки, які побачили наші змагання і захотіли спробувати пограти в флаг-футбол. І зараз це вже п’ятиразові чемпіонки, – розповідає Євген. 

Граюча тренерка жіночої команди з флаг-футболу “Вовчиці” Катерина Тетерук в клубі ще з моменту заснування команди.

– Я прийшла в клуб п’ять років тому. Тоді тільки створили жіночу команду з флаг-футболу, мене покликали на набір і через місяць вже була перша гра з київською командою. Це була перша в історії України гра жіночих команд з флаг-футболу і ми тоді перемогли. Через декілька місяців був чемпіонат і там ми теж перемогли. Взагалі, протягом всіх п’яти років перемагаємо, – каже Катерина. 

Спочатку вона просто грала за “Вовчиць”, але вже невдовзі стала тренеркою дорослої команди, а зараз тренує ще й дитячу команду з флаг-футболу.

Різниця між американським футболом і флаг-футболом зі слів Катерини: ми не пробиваємо м’яч ногою і замість того, щоб штовхнути чи збити з ніг, ми зриваємо прапорець. Ще розміри поля трохи відрізняються. У всьому іншому правила та ж самі

На початку листопада “Вовчиці” планують летіти до Словенії на міжнародні змагання.

– Європейський флаг-футбол не дуже сильно відрізняється від нашого. Просто інший стиль гри. Враховуючи, що ми повертаємось звідти з різних змагань з першими місцями, то наш стиль трохи кращий, – з посмішкою каже Катерина. 

“З самою лише футбольною командою нічого не досягнеш”

– Вся суть в тому, що треба збільшувати сам клуб, щоб у нього була більша кількість вболівальників, щоб була можливість знайти чи створити свою базу.

З самою лише футбольною командою цього ніколи не досягнеш. Ти ніколи не знайдеш спонсорів для маленької команди, ніколи не заповниш трибуни. А в ситуації, коли в клубі є декілька видів спорту – всі виграють. Лакрос приходить до нас на змагання, ми приходимо до них. Їм потрібна допомога в організації змагань – ми допомагаємо. І навпаки. Як кажуть американці: win-win, – пояснює Євген.  

  Після появи чирлідингу в клубі думали створити команду з флорболу, але цю ідею одразу відкинули. Потім Євген дізнався про лакрос і зацікавився.

Для початку замовив кілька комплектів спорядження і розповів футболістам, що можна спробувати пограти в лакрос. Після кількох тренувань клуб організував Кубок Вінниці – перші в Україні змагання з лакросу, це було в 2014 році. Втім, про лакрос тимчасово забули, тому що не вистачало часу на два види спорту. Наразі клуб знову займається лакросом, цього року тут створили повноцінну команду.

Вінницькі “Вовченята”

Зараз “Вовки” активно працюють з дітьми. В структурі клубу три дитячих/юніорських команди з чирлідингу та три з американського футболу.

– Завдяки Дейлу Хеффрону з’явилось розуміння, що потрібно працювати з дітьми. Діти – це фанати номер один, – розповідає Євген. – А в дітей фанати номер один – це їхні батьки, які приходять на змагання. Діти ростуть і стають все кращими футболістами.

В 17 років гравець знатиме стільки, скільки ми не знаємо. І проблема дорослих гравців, що коли береш умовно 25-річного дядька і намагаєшся його навчити американському футболу, то має минути два-три роки, аби він став хорошим гравцем. В нього, можливо, ще буде кілька років, щоб пограти, але, швидше за все, він піде зі спорту, бо в нього сім’я, робота і так далі. І ми зрозуміли, що можна витрачати три роки на гравця і він потім ще два пограє, або брати молодших гравців і вони зможуть грати років десять. Висока ймовірність, що останні не покинуть цей вид спорту.     

“Вовки” не зупиняються на чотирьох видах спорту і наразі впроваджують ще Ultimate football – безконтактний вид спорту, який поєднує в собі елементи американського футболу та гри в фризбі.

Клуб – це спільнота

Станом на сьогодні “Вінницькі вовки” складаються з понад 150 людей різного віку.

– У нас не зовсім клуб, не в традиційному розумінні. Немає такого, що всі в одну касу платять гроші. Це все більш автономно. Наприклад, ми допомагаємо команді з лакросу, вони допомагають нам. Але ми від них нічого не вимагаємо. Вони грають під нашою назвою, ми допомагаємо їм знайти зал, вони, відповідно, рекламують клуб.

Так само і чирлідинг. Єдине, що всі питання, які стосуються репутації клубу, що стосується публікацій про клуб – це узгоджується. А все інше вони самі собі вирішують і мають свій бюджет. Ми просто допомагаємо, як більш досвідчені, знайти зал, організувати тренування, спілкуватись зі спонсорами тощо. Клуб – це більше спільнота і ми намагаємось зміцнити цю дружбу всередині.    

Окрім заокеанських видів спорту “Вовки” відомі в місті своєю активною громадянською позицією. Вони регулярно влаштовують акції зі здачі донорської крові, акції з прибирання конкретних територій тощо.

– Наша громадянська позиція наступна: ми повинні віддавати данину суспільству, яке нас виховало, ми повинні допомагати цьому суспільству. Чим можемо, тим і допомагаємо. Думаю, що ми стаємо прикладом того, як прості хлопці можуть зробити класну команду і робити користь для міста, для себе та популяризувати здоровий спосіб життя. 

Проблеми зі стадіоном і тренування

Наразі тренувальною базою “Вінницьких вовків” є стадіон 35-ої школи. Ближче до вечора, дитячі та юніорські команди збираються на невеличкому клаптику стадіону і тренуються поруч зі школярами, які грають в європейський футбол. Пізніше, коли стадіон звільняється, приходять дорослі “вовки” і влаштовують своє тренування.

– В нас зараз велика проблема зі стадіоном. Ми граємо на “Ниві”, а вона далеко. Це незручно.

В Центральному парку нам не підходить стадіон, тому що там тверде покриття. На стадіон Палацу дітей та юнацтва нас не пускають. На стадіоні 35-ої школи, де ми тренуємось, грати не можемо, тому що тут немає трибун нормальних. Розуміємо, що нам дуже і дуже потрібен стадіон. Це наступний щабель в нашому розвитку, наступна мрія, яку ми маємо якось здійснити. Треба або побудувати, або відновити якийсь абощо… Я не знаю. В місті купа стадіонів, куди нас не дуже хочуть пускати. Ми відповідальні, готові платити за будь-який стадіон, але часто звучить фраза “в мене є футбол, якщо щось залишиться, то вам буде”.

Ми підбираємо крихти. В нас купа дітей, купа тренерів, граємо в Україні та за кордоном, але не маємо стадіону. Бувало таке, що тренування доводилось влаштовувати з самого ранку, бо в інший час стадіон вже зайнятий футболістами. Я не хочу сказати, що футбол це поганий вид спорту, але ставлення функціонерів до інших видів спорту дуже погане.

В холодну пору року “Вовкам” стає ще складніше знайти місце для тренувань. Зазвичай всі спортивні зали зайняті, а ті, які вільні, не дуже хочуть пускати до себе американських футболістів. Одного разу трапився випадок, коли дитячу команду “Вовків” не пустили до спортзалу, бо думали, що вони повибивають вікна. За кілька днів вікна таки вибили, але вже звичайні футболісти.

– В нас м’яч не літає дуже далеко. Іноді ми б’ємо по ньому ногою, але діти цього не роблять зазвичай. І сила кидка рукою нашого м’яча сильно відрізняється від удару ногою по круглому м’ячу. Але ми завжди винні у всіх гріхах. В ідеалі, взимку треба йти в тренажерний зал, пахати там, а потім йти на невеличкий критий стадіон і там вже бігати. В нас такого немає. З дітьми ще складніше, бо їх три групи, тому потрібно більше часу. Дорослі взимку взагалі ходять тренуватись на 21:30. 

It’s going to be a fun year!

На думку Євгена, американський футбол в Україні зараз перебуває на роздоріжжі. Частина команд розуміє, що потрібно розвиватись і змінюватись, але є й такі, які цих змін не хочуть.

–  Вони не розуміють, що час, коли можна було піти і набрати спортсменів до команди закінчився. Зараз настав час, коли потрібно працювати з дітьми, немає вже тієї бази спортсменів, яка була в СРСР. Одиниці розуміють, що потрібно дитячі команди робити, одиниці розуміють, що потрібно робити гарне, якісне шоу для глядачів, а не для себе. Тому частина команд хоче рухатись вперед, а решта хоче грати на задвірках і нічого не змінювати.

Ліга вже поділилась на Суперлігу, де будуть команди, які готові класно виглядати, оплачувати організацію своїх матчів, включно з усім, що відбуватиметься на стадіоні, навіть якщо це аніматор для дітей. Інші команди, які думають, що живуть в пострадянській Україні, гратимуть на задвірках, аби просто грати. З часом вони все одно деградуватимуть. Радує, що команд, які хочуть розвиватись більше. Три роки тому таких було лише дві, а зараз вже чотири команди, які братимуть участь в осінньому дитячому чемпіонаті. Є ще три клуби, які тільки почали працювати з дітьми.     

Дейл Хеффрон вважає, що для розвитку цього виду спорту потрібен час.

– Думаю, що американський футбол в Україні через 20 років буде настільки ж хорошим як в Європі. Стає більше американських гравців та тренерів. Він і так стає кращим з кожним роком без американців. Але це як сокер в США: єдиний спосіб його покращити – запросити європейських тренерів. 

З приводу ж найближчого майбутнього “Вовків” у тренера хороші передчуття.

– В цій команді п’ять-шість хлопців можуть грати в більшості європейських команд, тому я маю підтягнути решту до їхнього рівня. Зараз я планую привезти чотирьох американських гравців. Це буде четверо найкращих американців, які коли-небудь грали в Україні. Моя ціль – перемогти в національному чемпіонаті. Є хороша команда в Києві – “Кyiv Capitals” – одне з наших головних завдань це перемогти їх. Це буде веселий рік. 

– Наш принциповий суперник – це реальність в якій ми живемо і хочемо довести всім, що американський футбол це дуже круто. Цей спорт має бути номером один у Вінниці. В нас немає нічого такого крутого, як американський футбол. Тому наша мрія – підняти це на такий рівень, щоб всі у Вінниці були фанатами американського футболу і фанатами нашої команди. 

Як розповідають тренери, щоб потрапити до клубу потрібно мати, в першу чергу, бажання грати і вчитись.

– Зрозуміло, що якась базова фізична підготовка потрібна, – пояснює Євген. – Але обов’язково має бути величезне бажання вчитись. Якщо говорити про американський футбол, чирлідинг, лакрос чи флаг-футбол, це більше робота розумова і на рівні сприйняття. В нас в Україні рівень цих видів спорту не такий космічний, як в США. В нас це, на жаль, поки що, більше аматорські види спорту, тому багато хто може скласти конкуренцію іншим гравцям на рівні країни. Тому потрібне бажання грати і навчатись, мінімальна фізична підготовка, а далі вже робота над собою і робота в команді.

Відео Марини Сербінович та Миколи Геркалюка

Фото: зі сторінки “Вовків” та з архівів Vежі

Джерело: vezha.vn.ua