Та влітку натрапив на оголошення, що наша команда шукає тренера. Його це зацікавило, тому що давно мріяв побувати в Україні. Сам зателефонував президенту «Вінницьких вовків». Обговоривши фінансові та організаційні моменти, Дейл погодився переїхати в наше місто. Спортсмен, який зробив чемпіонами десятки команд Америки та Німеччини, з вересня тренує й місцевих гравців.
Дейл розповів нашому кореспонденту про те, як він наважився покинути життя в Америці заради невідомої України, наскільки йому складно тренувати спорстменів, які майже не розуміють англійської, і чому він мріє про дружину-вінничанку.
– Як так сталося, що ви опинилися у Вінниці?
– Побачив в Інтернеті оголошення про те, що вінницька команда шукає тренера. Мене це зацікавило, бо давно мріяв побувати в вашій країні. Приїхав сам. Не маю ні дружини, ні дітей. В Україні я вперше. У Вінниці мені дуже подобається. У вас чисто, охайно, гарно, приємні люди. Дуже подобаються будівлі та парки. І хоч важко проживати тут, не знаючи мови, я задоволений.
– Вам хтось допомагає орієнтуватися у Вінниці? Адже важко жити в чужій країні, не володіючи мовою.
– Коли нема тренувань, я викладаю англійську мову в двох ІТ-компаніях. Маю там знайомих. Без знання мови дійсно важко. Я ходжу в магазини, кафе. Слухаю там людей. Але їхні розмови для мене зараз — набір звуків. Я чую лише: «бла-ла-ла-ла-ла». Це велика проблема. Та я вмію пояснювати людям, чого хочу. Якщо щось треба в магазині — сам вибираю. Якщо потрібно пояснити, що я хочу, просто показую на той предмет. Кажу перехожим, куди мені треба доїхати, і вони показують, на який номер тролейбуса чи трамвая маю сісти.
З часом неодмінно вивчу українську. Поки що знаю лише слово «так» і «почучуть». Останнє вивчив, коли їздив до одного з гравців моєї команди Жені в село. Його батьки різали свиню. Ми сіли за стіл, і господар пригостив мене самогоном. Я був шокований смаком, в горлі дуже пекло. Тоді мене Женя навчив, що треба казати «почучуть», тоді його тато мені багато не наливатиме. Дуже хочу вивчити вашу мову, але вона дуже складна для мене.
– Мовний бар’єр заважає тренувати «Вінницьких вовків»?
– У команді лише кілька гарвців розмовляють англійською. Тому в нас велика проблема зі зворотним зв’язком. Доводиться пояснювати все жестами або просити інших гравців перекласти, тому навчання відбувається дуже повільно. Було дуже багато курйозних ситуацій через це. Наприклад, я запитую в них: «Ви зрозуміли, що я пояснював?» Відповідають: «Так, тренер». Тоді я прошу зробити те, що я сказав. Вони роблять, але зовсім протилежне тому, що я хотів. Після цього зізнаються, що не повністю мене зрозуміли. Але це не страшно. Українці дуже працьовиті. Моя команда — старанна. І вже через три місяці тренувань вони показують набагато кращі результати.
Коли я розповідаю анекдоти, одразу видно, хто знає мову — вони одразу починають сміятися. Решта — мовчки кліпають очима. Тоді я чекаю, доки англомовні перекладуть цей анекдот, і вже через 5 хвилин сміється вся команда.
– Це правда, що ви мрієте зустріти у Вінниці жінку, щоб залишитися тут назавжди?
– Розумію, що не зможу бути самотнім до кінця життя. Мені вже 61. Хочу зустріти жінку віком від 30 до 45 років. Може бути навіть з дітьми. Головне, щоб вона була доброю, любила подорожувати. Тоді б ми могли разом гуляти, ходити в театр, кіно, ресторани. Зараз мені сумно, тому що приходжу з роботи, а в квартирі — порожньо. А так на мене чекатиме кохана. З нею я швидше вивчу українську. Думаю, що тоді міг би залишитися у вашій країні.
У вас дуже гарні дівчата. Набагато кращі за американських чи німецьких. Та, на жаль, українки мого віку виглядають набагато старшими, аніж є насправді. Вони в цьому не винні. Це все через те, що в них дуже важке життя. Так само українські чоловіки мого віку виглядають на 90 років. Особливо це стосується людей у селі.
– Чи вистачає вам зарплатні в Україні, порівнюючи з тим, що ви мали в Америці та Німеччині?
– Я не приїхав сюди заробляти гроші. Я приїхав, щоб зробити щось особливе, добре для вашої країни. Хочу підготувати вашу команду до чемпіонату. А що стосується грошей — отримую прибуток від свого готелю в Америці. Мені цього достатньо. На ті гроші, що я отримую зі Штатів, тут дуже добре живеться.
Цінніше за гроші — на власні очі побачити, як насправді живуть українці. Мрію поїхати до військових на Схід, побувати в Криму, щоб потім показувати фото друзям в Америці і розповідати їм правду. З перших хвилин мого прильоту в Київ я почав фотографувати все навкруги і надсилати ці фото в США. Хотів, щоб вони зрозуміли, що в Києві нема росіян на танках, гуляють батьки з маленькими дітками, люди живуть повноцінним життям. Справа у тому, що друзі відмовляли мене від цієї поїздки.
Не сумую за США. І повертатися не хочу. Все, що я міг побачити в Америці, я вже побачив. Мрію зробити для вашої країни щось добре. Мені подобаються українці. Дуже позитивний народ.
– На вашу думку, чим українці відрізняються від росіян?
– Я вважаю, що українці, на відміну від росіян, хочуть кращого життя. Вони знають, що можна жити краще, і прагнуть цього. А росіяни мають поганий уряд, бідність, дуже багато років без змін. І їх це влаштовує. Вони не думають про те, що усе може бути набагато краще.
– Як ви розцінюєте ситуацію на Сході України? Яке ваше бачення як американця?
– Я думаю про цю ситуацію кардинально інакше, аніж мої друзі в Америці. Вони мало знають про Україну. Основні асоціації: Чорнобиль, Крим, боксери Клички. Більшість американців думає, що Україна – це Росія. Коли я зібрався їхати до вас, то почав цікавитися вашою історією, традиціями, теперішнім станом справ. Тому знаю набагато більше за своїх співвітчизників. Що думаю про війну на Сході? У Росії дуже корупційний уряд. І вони роблять усе, щоб відвернути від цього увагу. Здатні заради цього на страшні речі. Думаю, скоро це закінчиться. Українці — сильні духом люди. Вони все здолають. Потрібен тільки час. І я хотів би стати частиною цього, допомогти.
Фото: Ольга Мірошниченко
Джерело: газета “33 канал”.